Увага! Деякі фото нижче можуть шокувати .

Четверо українців, які пройшли через численні операції і пластичну хірургію, розповідають, як їм вдалося вижити і що вони зроблять після перемоги.

Роман, 20 років

Поранений вдома в Ірпені від влучання міни

4 березня минулого року у наш приватний будинок прилетіла артилерійська міна. Вибухнула на даху, осколками пробила дах і стелю. Я був дома, саме піднявся на другий поверх.

Мене відкинуло боком на столик. Секунд десять перед очима стояла біла пелена. Крізь шок болю не відчував. Прийшов до тями, почав спускатися вниз. Ліву руку не відчував зовсім. Спочатку думав, що її відірвало. Внизу мене підхопив тато. Я весь час непритомнів і приходив до тями. Мене привезли машиною в лікарню, а потім переправили в госпіталь до Києва.

Там зашили порваний біцепс і перенісся. Пересадили нерв з правої ноги в руку. Лікар каже, що приживатися буде 2-3 роки. Потрохи починаю відчувати мізинець і краще відчуваю безіменний палець. Маю слабкий хват. Підтягнутися чи навіть висіти на турніку не можу — нема сили в пальцях. Не можу носити тяжке.

Але це моя рука, вона на місці і вона працює.

Що зробите після перемоги?

Здам на права. Якщо рука дозволить.

Ініціатива NoScar допомагає українцям позбутися шрамів війни. Понад 40 пластичних хірургів з усієї України погодилися безкоштовно оперувати цивільних і військових. Витрати на себе беруть клініки, в яких працюють ці лікарі.

Від початку великомасштабної війни вдалося допомогти вже близько 50 людям. Серед них – герої цих історій.

Тетяна, 53 роки

Поранена на Херсонщині, у своєму погребі, від вибуху артилерійського снаряду

Ми були в окупації. Наш населений пункт був прямо на лінії фронту. Обстрілювали безперестанку: танки, артилерія, міномети, автомати...

3 серпня близько 10 ранку почався черговий артобстріл. Летять осколки, мене теліпає, ховаємося з хлопцями в погріб, і тут пряме попадання снаряда. А зверху розривається ще один. Стало темно і страшно. Стояв червоний гул. Я не втратила свідомість, але була оглушена. Мене придавило шестиметровою плитою перекриття. Поламало всі кості.

І в голові перша думка: "Невже це все?" А тоді подумала: "Ні, я ще поживу, я ще для чого потрібна на цьому світі".

Чоловік кинувся піднімати плиту і зірвав собі спину. Зараз страждає від цього.

У мене перелом тазу, кістки були геть розтрощені. Я була схожа на роздавленого таргана.

Ми дві доби пробиралися через блокпости на підконтрольну Україні територію. Машина побита, без скла, я лежу на задньому сидінні вся в крові. Росіяни на блокпостах дивилися на мене казали: "Ехайте, нам трупы не нужны".

Дякувати Богу, мене вилікували київські лікарі. Склали кістки докупи.

Не так давно я зійшла з інвалідного візка. Потім були милиці і тростина. Зараз ходжу сама.

Я хочу жити. Заради сім’ї, заради себе, заради сонечка сьогоднішнього.

Що зробите після перемоги?

Мені дуже хочеться дому. Наш дім пограбували, а тоді підірвали і спалили. Там уже немає що відбудовувати. В нас немає дому. Нема нічого. Це моя мрія. Я хочу дім, у якому я буду достойно себе почувати. Перемоги чекаю, як чуда.

Я не вживаю алкогольних напоїв, але пообіцяла чоловікові, що коли буде перемога, нап’ємося з ним від радості.

Артем, 29 років

Військовий. Поранений під час ракетного удару по Києву

Я служив у добровольчому батальйоні. Приєднався до нього відразу після початку російського наступу.

У березні 2022 року в Київ прилетіла російська ракета. У мене третина шкіри в опіках, ураження струмом, баротравма, перелом ребер і лопатки, контузія. Повністю втратив слух на ліве вухо.

До повного відновлення мені ще далеченько. Але відсотків на 50 уже відновився. Чекаю на операції з реконструктивної пластики.

Що зробите після перемоги?

Не треба чекати перемоги, щоб робити улюблені справи: піти на роботу, відкрити бізнес чи щось інше. Для мене нині головне – здоров’я і повне відновлення.

Олександр, 44 роки

Поліцейський. Поранений у Краматорську під час служби

Я служу в Нацполіції. Влітку минулого року приїхав у Краматорськ на ротацію.

29 вересня заступав на ніч на охорону бази. На тій базі ніхто постійно не жив. Ми всі знали, що вона під обстрілом, росіяни в неї цілилися вже кілька разів.

Ми з побратимом зайшли в пральню на другому поверсі. Чуємо, вихід – спрацювала наша ППО. Ми зрозуміли, що зараз щось може бути. І тут секунд через 20 як влупить. Хочемо вискочити в коридор, щоб сховатися в сусідню кімнату. Я повертаю голову – а на нас уже летить підвіконня і балка. І ця балка б’є побратима в голову. Він падає на коліна. Я його піднімаю, ми біжимо в підвал.

Ми ще не розуміли, що поранені. Лише в підвалі побачили, що з нас тече кров. Болю не відчували на адреналіні. Покликали військового лікаря. Той сказав, що нам треба в лікарню, бо будуть гайки.

У лікарню ми зайшли ще на своїх ногах, але вже там обоє "поплили" від контузії.

Мені зашили плече і вухо. На голові порізана шкіра, але під волоссям цього не видно.

Що зробите після перемоги?

Першим ділом піду вчитися. Хочу вищу освіту, бо в мене лише технікум. І буду далі служити. Навіть коли закінчаться бойові дії, жорсткі і злісні, то все одно це ж іще не кінець. Ще буде лінія розмежування на кордоні. На ній треба буде комусь стояти. І це триватиме не один рік.